Реферат НАТО. Створення та розвитку

Нині у світі безліч відділу міжнародних організацій, які вирішують питання всіх напрямах царини життя людства; як економічної, і політичної. Найгостріше нині постають проблеми війни і миру, роззброєння та ліквідації воєнним конфліктам. Турбота держав своєї ж безпеки призвела до створення військово-політичних організацій. Однією у тому числі стала організація Північноатлантичного договору (НАТО).

НАТО була створена 4 квітня 1949 року представниками 12 країн: Бельгія, Канада, Данія, Франція, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Великобританія й Сполучені Штати Америки. Греція і Туреччина приєдналися в 1952 року; Федеративна Республіка Німеччині 1955; Іспанія в 1982. З прийняттям НАТО 12 березня 1999 р. Угорщини, Польщі й Чеської Республіки число країн-учасниць досягло 19.

Договір північного Атлантичного Альянсу, підписаний Вашингтоні, 4 квітня 1949 року, передбачав взаємну захист і колективну безпеку, спочатку перед загрозою агресію з боку Радянського Союзу. То був перший союз повоєнного часу, створений Сполученими штатами Америки, й уявляв собою союз капіталістичних країн. Приводом до створення договору був збільшуваний розмах холодної громадянської війни.

Оскільки Західноєвропейські країни почувалися занадто слабкими для індивідуальної захисту від Радянського союзу, вони у 1947 року почали створювати структуру до співпраці у позиційному захисті. У тому 1948 року, 5 країн - Бельгія, Франція, Люксембург, Нідерланди й Великобританія підписали Брюссельський договір, який і став підвалинами НАТО рік тому.

Основним принципом НАТО, як і розвитком усіх військових спілок, стала стаття 5: "Сторони погоджуються, що збройна атака проти одного чи більш із них, Європі чи Північній Америці, розглядатиметься як атака проти їх усіх". НАТО розроблявся відповідно до 51 статтею статуту Організації Об'єднаних Націй, яка дозволяла право колективного самозахисту регіональні організації. Це зобов'язувало нації, що входять до НАТО, до захисту західної Європи - й Півночі Атлантики; також договір розроблявся з єдиною метою поглиблення політичної, економічної та соціальній зв'язок між його членами.

Збройні сили НАТО було створено 1950 року у у відповідь корейську війну, що розпочалася у червні 1950 року, і сприймалася західними країнами, як частину всесвітнього комуністичного наступу. Війна закінчилась перемир'ям в 1953 р, причому тих-таки позиціях, у яких і починалася. Головним органом, визначальним політику НАТО, є північноатлантичний рада, що збирається у Брюсселі (до 1967 року, коли зустрічі відбувалися Парижі). Кожна страна-участник забезпечує представника посольського рівня, й інші представники зустрічаються принаймні разів на тиждень. Також рада збирається 2 рази на рік на міністерському рівні, і зрідка лише на рівні президентів. Військові питання НАТО розглядає комітет планування захисту. Військовий комітет НАТО (під керівництвом комітету планування захисту), що з старших військових представників кожної країни-учасника НАТО, крім Ісландії, яка Збройних Сил немає, і подана цивільним обличчям й Франції, що вийшла у 1966 року з військового союзу, залишаючись у своїй учасником НАТО, рекомендує на комітеті планування захисту план захисту. Збройні сили країн-членів НАТО містять у собі призначеного мирний час командира, який у разі війни виконуватиме на місцях накази військового комітету. Командири визначають розробку планів захисту їхнього областей, для визначень вимог до військ і поза проведення воєнних навчань.

Створення НАТО було наслідком холодної громадянської війни, і тож його діяльність спрямовано протиборство із колишнім Радянським Союзом та інші із країнами (згодом объединившимися в Варшавський договір).

У 1949 року було ліквідована атомна монополія США, що призвело до різкого посиленню тенденції суперництва і нарощуванню виробництв зброї масового знищення. Після створення термоядерного зброї в 50-і роки, а по тому доставки його до мети СРСР направила свої зусилля встановлення військово-стратегічного паритету зі США можуть, що відбулося межі 60-70 років.

Перший криза триває вже за рік після освіти НАТО в 1950 року - це був криза у Кореї. Військове командування США мало намір застосувати атомну зброю, його утримало лише побоювання аналогічних заходів у відповідь із боку СРСР. У ситуації СРСР визнав за необхідне надати військово-технічну допомогу Кореї. Крім СРСР, допомогу КНДР надавали КНР та інші соціалістичні країни. На середину 1951 року обстановка у Кореї стабілізувалася, почалися мирні переговори, у яких 27 липня у 1953 року підписано угоду перемир'я.

Завдяки зміні вищого керівництва СРСР й дуже званої Хрущевской відлиги 1954 року відбулася загальноукраїнська нарада міністрів іноземний справ США, Великобританії, Німеччині й СРСР. З питань про колективної безпеки все у Європі ряді криз. Оскільки західні представники рекламували нараді оборонний характер НАТО, то після наради радянське уряд запропонувало вступу СРСР НАТО та в укладанні договору колективної безпеки все у Європі з участю США. Всі ці пропозиції було відкинуто заходом.

На всі подальші ініціативи Радянського союзу по початку переговорів про взяття пакту про не нападі між НАТО і країнами Варшавського договору НАТО відповідало відмовою і повідомляло ці ініціативи як пропагандистські.

Найнебезпечніший міжнародний криза виник восени 1962 року у з обстановкою навколо Куби. Після революції на Кубі і запровадження там соціалізму, Радянський Союз перед, у зв'язку з територіальної близькістю Куби зі США можуть, розмістив там атомні ракети. У відповідь США стягло на острові свій флот і висунуло ультиматум. На розпочатих переговорах було досягнуто компромісу, і атомні ракети із Куби опинився.

Керівникам навіть СРСР ході Карибського і корейського криз, попри взаємну ворожість, вдалося уникнути прямого воєнного конфлікту, яке мабуть призвело б до атомної війні із її наслідками.

Західні політики використовували блоковую стратегію для опоясывания із Заходу, Півдня і Сходу території СРСР і дружніх йому держав у Європі Азії ланцюгом військово-політичних союзів і баз, у яких розміщувалися американські військово-повітряні і військово-морські сили. Згодом світової спільноти став відомий, що у 50-і роки США розробили секретні плани розв'язання війни проти СРСР, який передбачали атомні бомбардування десятків радянських міст. Порушуючи норми міжнародного права, американські військові літаки протягом кілька років великий висоті робили польоти в повітряним простором СРСР із розвідувальними цілями.

З кінцем холодної громадянської війни і розпадом Варшавського договору 1991 року роль НАТО у справах Європи стала невизначеною. Напрям діяльності НАТО у Європі змістилося у напрямку до у співпраці з Европейскими організаціями, як, наприклад Організація з безпеки і у Європі (ОБСЄ) із єдиною метою планувати політику з не меншою загрозою континентальної безпеки.

Також НАТО працює у напрямі включення до свій склад колишніх країн-учасників Варшавського договору ЄС і країн СНД. Рік у рік організація планує розширення з єдиною метою оточити Росію кільцем зі своїх баз і диктувати умови, і навіть скуповувати російську сировину за цінами. План дій зі підготовці до членства НАТО — ПДПЧ (NATO's Membership Action Plan), реалізація якого почалася квітні 1999 р., допомагає країнам, хто прагне до вступу до НАТО, зосередити всі свої зусилля на досягненні викладені у ньому цілей і пріоритетів.

Тепер питання реалізації ПДПЧ стосуються як міністрів закордонних справ України та міністрів оборони. Із початком міжвідомчих зустрічей на національному рівні зусилля, створені задля виконання завдань Плану, дедалі більше приймають характер скоординованої роботи, до котрої я залучаються та інші державних установ і відомства.

Розширення НАТО став приводом закріплення угоди між НАТО і Росія, у якому укладено основні засади співробітництва України з безпеки між РФ і НАТО від 27 травня 1997 р.:

· Розвиток з урахуванням стабільного, довгострокового і рівноправного партнерства і співробітництва з метою зміцнення безпеки в Північноатлантичному регіоні.

· Відмова від сили і загрози для силою друг проти друга.

· Повага суверенітету, незалежності і територіальній цілісності всіх демократичних держав.

· Підтримка у кожному даному випадку миротворчих операцій.

Криза у Косові був у центрі уваги учасників вашингтонської зустрічі на рівні у квітні 1999 р. Керівники НАТО провели оцінку становища з метою зміцнення рішучості міжнародного співтовариства досягти міцного політичного врегулювання, й створити умови для на відновлення світу і гарантії безпеки регіону на майбутньому.

Під час зустрічі на рівні також відзначилася 50-та річниця існування Північноатлантичного союзу. Керівники знову підтвердили неминущу цінність трансатлантичних зв'язків і певні фундаментальні мети союзу – гарантії волі народів і безпеки членів спілки, схильність до принципів Статуту ООН, підтримку демократії та стала боротьба за мирного врегулювання суперечок.

Вашингтонська зустріч стала подією, який закріпив зміни, що відбулися НАТО в дев'яностих роках, у процесі адаптацію вимогам сучасного світу. До них належать процесу розширення членством організації; надання нова форма військовим структурам НАТО до виконання нових функцій у сфері управління кризовими ситуаціями, миротворства й підтримки світу у европейско-атлантическом регіоні; і навіть активнішу європейських країн справі забезпечення безпеки. На вашингтонської зустрічі на рівні НАТО у квітні 1999 р. лідери Північноатлантичного союзу пообіцяли, що Чеська Республіка, Угорщина та Польща стануть останніми країнами, присоединившимися до НАТО, і висловилися, що у 2002 р. процесу розширення НАТО переглянуть. З іншого боку, цій зустрічі на рівні було оголошено початок реалізації Плану дій зі підготовці до членства НАТО. У заходах у межах ПДПЧ беруть участь дев'ять країн, заявили про зацікавленість у можливому прилученні до НАТО: Албанія, Болгарія, Латвія, Литва, колишня югославська Республіка Македонія (1), Румунія, Словаччина, Словенія, Естонія.

ПДПЧ переконливо засвідчує про схильність до НАТО зі своєю політиці відкритих дверей. Участь ПДПЧ, проте, є гарантією вступу до НАТО, а сам План не зводиться до списку вимог, що їх виконані країнами, які прагнуть до членства у цій організації. Рішення запросити цих країн до початку переговорів стосовно приєднання приймаються усіма союзниками по НАТО на індивідуальних засадах за принципом консенсусу.

ПДПЧ передбачає підтримку постійної зворотний зв'язок між НАТО і кандидатами на НАТО, консультування з питань, що з підготовкою до майбутнього членства, і навіть ряд заходів, вкладених у підвищення шансів кожного кандидата. ПДПЧ не заміняє собою програму "Партнерство заради миру" (ПрМ). Обсяг і характеру участі кожного кандидати ПрМ й у Процессе планування і грунтовного аналізу (ППА) визначаються, виходячи з її конкретних потреб. Повномасштабна участь України в ПрМ/ППА є важливий чинник успіху, оскільки це дозволяє кандидатам підвищити рівень оперативної сумісності на силі НАТО і структури своїх зусиль і свої потенціали до можливого у майбутньому членства в Північноатлантичному союзі.

САМІ Як і ПрМ, ПДПЧ грунтується на принципі самодифференциации: кандидати вправі на власний розсуд вибирати елементи ПДПЧ, які максимально наближені до національних пріоритетів і найкращим чином відповідають стану справ у тому країнах. Усі кандидати представили національні річні програми підготовки до можливого членства, що охоплює політичні, економічні, оборонные/военные питання, ресурси, питання безпеки і право. Вони самостійно встановлюють собі цілі й завдання й строки їхньої виконання. Передбачається, що це програми будуть щорічно обновлятиметься зацікавленими країнами, проте кандидати вправі вносити ці зміни у час.

НАТО стежить за успіхами кожного кандидати і надає йому політичні та технічні консультації. У час березневих засіданнях Північноатлантичного ради з кожним кандидатом обговорюється робота, виконана їм у рамках реалізації національної програми. Протягом року всі питання, які стосуються членства, розглядаються на зустрічах і семінарах з участю громадянських і військових експертів НАТО у різноманітних галузях. На щорічних весняних засіданнях міністрів закордонних справ України та міністрів оборони країн НАТО заслуховуватиметься річний зведений звіт про перебіг втілення заходів у межах ПДПЧ.

Передбачається, що кандидати доможуться рішення кількох відомих завдань у політичному та його економічної сферах. До них належать врегулювання всіх міжнародних, етнічних чи зовнішніх територіальних суперечок мирними засобами; демонстрація прихильності верховенству законом і прав людини; встановлення демократичного контролю над своїми збройних сил; і навіть зміцнення стабільності і статку у вигляді економічної свободи, соціальної справедливості та екологічної відповідальності.

У оборонної та військовою сферах кандидати мають продемонструвати своє вміння робити внесок у колективну оборону і рішення нових завдань, завдань, які союзниками. Істотно важливим моментом є повномасштабна участь у ПрМ. Використовуючи свої індивідуальні програми участі у ПрМ, кандидати можуть зосередитися на рішенні найважливіших завдань, що з членством НАТО. Програми участі кандидатів до ПрМ містять планові завдання щодо конкретним напрямам, у яких безпосереднє значення на розподіл державам, прагнуть членства НАТО.

Ресурсные питання зосереджені на необхідності кожному за кандидата виділяти потреби оборони кошти, достатні до виконання союзних зобов'язань, що випливають із майбутнього членства.

У сфері безпеки передбачається одержання кожного кандидата гарантій реалізації процедур, необхідні захисту секретної інформації.

З правової погляду кандидати має забезпечити відповідність правив і домовленостей, що регламентують співробітництво у рамках НАТО, своїм національним законодавствам.

Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП), до якого входять 46 країн, включаючи держави – члени НАТО, утворює політичну основу ПрМ і є форумом до обговорення питань, що з безпекою. Глави держав і урядів 46 країн провели сесію РЄАП на рівні там, наступного дня після чергової зустрічі на рівні НАТО.